| Пт, Мар 31, 2023 06:09pm hromadske.ua - 399 d back | ↑↓ |
|---|
Як збити ворожу ракету, яка коштує 2 мільйони доларів, і витратити лише 50 патронів по 150 гривень. Майстер-клас від одеських зенітників, які ще декілька місяців тому працювали на заводі та в локомотивному депо.
Наша машина довго петляє між білих від інею високих пагорбів. Ми їдемо від райцентру Березівка на одну з позицій зенітників одеської бригади Сил територіальної оборони ЗСУ. Наближаємося до замаскованого бліндажа на вершині пагорба і слідом за капітаном Дмитром Гобжеляном виходимо з машини. Назустріч прямують двоє чоловіків у вицвілих, але чистих одностроях.
«Ось ті самі хлопці», — капітан Гобжелян знайомить нас із «Горою» та «Шефом». Це і є той самий розрахунок, який 23 листопада, зробивши декілька черг із крупнокаліберного кулемета, збив російську ракету, що прямувала на північ. Для ураження цілі їм знадобилася одна стрічка — 50 патронів вартістю по 150 гривень кожен. Таким чином знешкодження дороговартісної ракети, влучання якої принесло б багатомільйонні збитки та людські жертви, обійшлося українським платникам податків приблизно у 200 доларів.
Помітно, що хлопці не вперше спілкуються з журналістами. «Шеф» дещо завчено, ніби зачитуючи поліцейський протокол, розказує їхню successful story: «23 листопада близько першої години ми встановили візуальний контакт із повітряною ціллю, яка рухалася з півдня на північ на висоті близько кілометра на відстані від 1200 до 1500 метрів від нашої позиції». У цей момент лунає дзвінок на телефон «Гори», він винувато посміхається і душить кишеню, намагаючись вимкнути зумер. «Шеф» засмучений тим, що доведеться починати розповідь з початку. Заговорює та розгублено змовкає. Хлопцям все ще складно даються виступи на камеру. Вони прожили понад сорок років, і нікому не спадало на думку взяти в них інтерв’ю.
«Гора», він же Олександр Загородний, все життя пропрацював зварювальником. «Шеф», Володимир Раснюк, — машиністом тепловоза. У Сили тероборони пішли добровільно, бо в кожного сім’ї, які треба захистити. «Гора» — міцний сорокарічний чолов’яга — по-дитячому боїться камери, і щойно на нього наводять об’єктив, починає затинатися та, встигнувши лише представитися, зупиняється: «Забув, що далі», — з усмішкою перепрошує. Ми всі сміємося.
Позиція ППОшників — це невеликий майданчик поряд із бліндажем, з якого відкривається виднокрай майже на 360 градусів. Тут на тринозі стоїть крупнокаліберний кулемет ДШК. Позаду нього півколом виритий неглибокий окоп, який дозволяє за необхідності переносити вогонь майже вертикально вгору. Хлопці стоять обабіч кулемета, який тепер став їхнім робочим інструментом замість зварювального апарата та важелів управління локомотива.
— Добре, що кулемет був розгорнутий та споряджений, — продовжує розповідь «Шеф». Атмосфера дещо розрядилася, розмова тепер йде легше. — Пощастило, що ракету помітили в секторі, в якому можна відкривати вогонь.
— А стріляти дозволено не в усіх напрямках? — уточнюємо ми.
— Звісно. Ми не стріляємо в напрямках, де кулі чи уламки можуть нашкодити місцевим мешканцям.
— Я звів кулемет, — «Гора» показує, як ДШК приводиться в бойове положення, — «Шеф» прицілився і відкрив вогонь.
— Стріляв чергами, — каже «Шеф», — випустив майже всю стрічку. Ми побачили вибух у повітрі й те, як уламки ракети падають у поле на сусідньому пагорбі. Приблизно за два кілометри від нас.
З ДШК хлопці працюють лише 2 місяці. Жоден із них до вступу в Сили тероборони не мав військового досвіду. Але опанувати кулемет, кажуть, було нескладно. Як запевняє «Гора», з кулеметом працювати не складніше, ніж зі зварювальним апаратом. А «Шеф» до того, як доля привела його на залізницю, мріяв стати військовим. Крім того, має неабиякий мисливський стаж.
«Із п'яти років я вже ходив із батьком на полювання. До зброї звик ще з дитинства. А збивати російські ракети — майже те саме, що полювати на фазана чи качку», — жартує він.
Мобільна група з шести бійців чергує на цій позиції постійно. Живуть на фермі неподалік, парами виходять на бойове чергування. Українське небо зараз потребує особливої уваги.
«Відчули передусім задоволення, — відповідає «Гора» на наше запитання про їхні емоції після влучання в ціль. — Скільки тут чергували, нічого не бачили. А тут і побачили, й одразу збили. А коли збили, з’явилася якась, може, й гордість».
Командувач Сил тероборони, генерал-майор Танцюра потім приїздив у підрозділ і особисто вручив хлопцям відзнаки. Вони кажуть, було дуже приємно. У «Гори» це вже друга відзнака. Першу він отримав з нагоди Дня тероборони як найкращий боєць підрозділу.
«Того дня я з нашим комбатом, підполковником Артемом Кухарем та командирами взводів проводив рекогностуванняна місцевості, — згадує командир роти, капітан Гобжелян. — Вибирали, де ще можна поставити мобільні вогневі групи. Визначали сектори ведення вогню. Приїхали на цю позицію дізнатися, як у хлопців справи».
Після отримання команди «ракетна небезпека» взялися уважно стежити за повітряним простором. Першим помітив ракету один із командирів взводів, який висунувся на декілька кілометрів вперед і передав інформацію про ціль через рацію. Приготувався до бою і, щойно ракета з'явилася в їхньому полі зору, командир дав команду відкрити вогонь.
«Підлеглі спрацювали чітко та злагоджено, — каже Гобжелян. — Так, як я їх учив на навчаннях: взяли випередження на рух ракети, вдарили і влучили».
Після цього капітан виїхав на місце падіння, виставив очеплення і став чекати на поліцейських, які мали вилучити уламки ракети. Ще до їх приїзду на полі біля уламків вже почали збиратися місцеві селяни. Раділи, дякували, пропонували допомогу.
«Насамперед я відчув гордість за своїх підлеглих, — ділиться враженнями Дмитро Гобжелян. — Виходить, я не дарма їх виховую, змушую навчатися, проводжу постійні тренування. Це дало свої плоди. Ну і гордість за нашу країну відчув — ми можемо постояти за себе, не віддамо свою землю».
Гобжелян — кадровий військовий. Тривалий час служив у 79 десантно-штурмовій бригаді. Але у 2009 році вийшов на пенсію, працював в автопідприємстві. Проте після 24 лютого одразу ж повернувся на службу. Тепер він командує ротою вогневої підтримки одного з одеських батальйонів Сил ТрО.
«Здебільшого хлопці в мене всі — добровольці, — розповідає Гобжелян. — Зрозуміло, що більшість — не військові, прийшли з цивільних спеціальностей. Але вони — добровольці. Мають бажання, мають натхнення і все виходить добре».
Він упевнений, що якби його тоді не було на цій позиції, хлопці спрацювали б так само добре: «Вони самостійні. Впоралися б, жодних сумнівів».
Ротний каже, що на початку війни працювати по повітряних цілях тероборонівцям було складніше. Були випадки, коли вони бачили та мали можливість уразити ворожу ракету чи безпілотник, але не встигали отримати від командування дозвіл на відкриття вогню. Тепер, коли головнокомандувач дозволив відкривати вогонь по видимих цілях без доповіді керівництву, працювати стало простіше. На озброєнні протиповітряних розрахунків Сил тероборони, крім крупнокаліберних кулеметів, є й зенітні установки, і переносні зенітно-ракетні комплекси. За словами Дмитра Миколайовича, збити ракету не так складно, як багатьом здається:
«Вона ж рухається не зі швидкістю світла. Не швидше за літак. І влучити в неї з кулемета, максимальна дальність стрільби якого складає 3800 метрів, цілком можливо. Машинка гарна, лупить добре».
«Головне — впевненість, холодний розум та прицільна стрільба, — ділиться «Шеф» секретом їхнього успіху. І з усмішкою додає: — Ну, може ще трохи удачі».
Після війни хлопці планують повернутися на свої завод та в депо. Але залишаться в резерві Сил тероборони.
«Для кожного чоловіка це — обов’язок, — пояснює «Шеф». — Якщо ми вже прийшли сюди зараз, мусимо залишатися в запасі».
Джерело: https://hromadske.ua
|
|
