Я переїхала в Чікаго і зрадила хлопцю , який залишився в Україні.

Я дуже переживаю нарахунок ситуації яка склалася і не знаю що з цим робити.
В мене немає друзів яким я можу розповісти, тому запитаю поради в інтернеті.

Мене звати Аня. Мені 25, і якби ти побачив мене зараз, у центрі Чикаго, ти б подумав, що моє життя – це казка. Дорогі сукні, високі підбори, золотий годинник на зап’ясті. Але знаєш, я ненавиджу це все. Ненавиджу себе.

Я родом із маленького міста на Львівщині. До війни моє життя було простим і тихим. Я навчалася в університеті, мала хлопця – Пашу. Ми були разом майже п’ять років. Планували жити разом, думали про весілля. Але коли почалася війна, все почало валитися.

Наше місто було далеко від фронту, але тривога висіла в повітрі, наче чорна хмара. Постійні новини про ракетні обстріли, сирени, розмови сусідів про евакуацію – це все з’їдало мене зсередини. Я відчувала, що наш світ більше ніколи не буде таким, як раніше.

Паша ж, замість того щоб підтримувати мене, почав віддалятися. Він не хотів іти в армію й ховався від призову. Я розуміла його страх, але не могла прийняти, що він просто здається. Він навіть втратив роботу, бо перестав ходити на зміну. Я намагалася його підбадьорити, але він тільки відмахувався.

– Все це скоро закінчиться, – казав він. – Нам потрібно просто перечекати.

Але я не могла чекати. Моя мама вирішила, що ми їдемо. Ми знайшли можливість переїхати до Чикаго через знайомих, які допомогли оформити документи. Я сподівалася, що в Америці буде легше. Що ми зможемо почати нове життя.

Чикаго виявилося іншим світом. Місто жило своїм життям, швидким, шумним, байдужим. Ми з мамою і братом поселилися в маленькій квартирі. Щоб допомагати сім’ї, я почала працювати офіціанткою в барі. Спершу це було важко, але я швидко пристосувалася.

Бар став для мене іншим світом. Місцем, де я могла бути кимось іншим. Я навчилася фліртувати з клієнтами, щоб отримувати більші чайові. Я навчилася посміхатися, навіть коли хотілося плакати.

Чоловіки там часто звертали на мене увагу. Вони компліментами сипали, пропонували випити разом. Спершу я відмовлялася, але потім здалася. Алкоголь допомагав мені розслабитися, забути про війну, про страх, про Пашу, який навіть не питав, як у мене справи.

Одного вечора клієнт, який часто залишав великі чайові, запропонував мені щось спробувати. Це була біла доріжка порошку. «Це допоможе тобі відчути себе легкою», – сказав він. Я не хотіла, але він наполягав. Я вдихнула, і все змінилося. На кілька годин зникли тривоги, біль, відчуття порожнечі.

Я не розповідала про це рідним. Вони думали, що я просто працюю, щоб допомогти нам. Не казала нічого й Паші. Ми все менше говорили. Кожна наша розмова ставала сваркою.

– Тобі байдуже на мене! – кричала я.

– Що ти хочеш, Аню? Я роблю все, що можу! – відповідав він.

Його голос дратував мене. Він здавався таким слабким, таким далеким від тієї людини, яку я колись любила.

Одного вечора, після зміни, до мене підійшов чоловік. Його звали Джон. Йому було трохи за сорок, він був адвокатом. Не привабливий, злегка лисуватий, але дуже впевнений у собі. Він часто заходив до бару, завжди замовляв дороге віскі й залишав великі чайові.

– Ти дуже гарна, – сказав він одного разу, коли ми розмовляли.

Спершу я думала, що це просто слова. Але Джон почав запрошувати мене на вечерю після моєї зміни. Ми ходили в дорогі ресторани, він дарував мені подарунки – парфуми, браслети. Я відчувала, що мені вперше за довгий час приділяють увагу.

Спочатку це було невинно. Ми сміялися, розмовляли, він розповідав мені про своє життя. Але з часом усе змінилося. Ми почали ходити в клуби, пити разом, він запропонував мені спробувати наркотики. «Це просто для розслаблення», – сказав він. І я здалася.

Одного вечора ми залишилися в його квартирі. Я знала, що це неправильно. Я знала, що зраджую Пашу, але не змогла зупинитися. Мені здавалося, що Джон заповнює ту порожнечу, яка утворилася в моєму житті.

Після того я почувалася жахливо. Вина їла мене зсередини. Я дивилася на телефон, намагаючись написати Паші, але не знала, що сказати. Він уже віддалився від мене, а тепер я ще більше віддалилася від нього.

Але з Джоном я продовжувала зустрічатися. Його подарунки, його впевненість – це було як наркотик. Я відчувала себе важливою, потрібною. І водночас ненавиділа себе за це.

Я створила нові сторінки в соцмережах, де ділилася фотографіями свого «нового життя». На цих сторінках не було згадки про мою сім’ю, а тим більше про Пашу. Я будувала подвійне життя, тримаючи свою правду в секреті.

З часом я закохалася в Джона. Він був моєю опорою в цьому чужому світі. З ним я відчувала себе важливою і бажаною. Я вірила, що він допоможе мені пробитися в житті, що він стане тим, хто відкриє мені двері до чогось більшого.

Але одного дня моя історія розбилася.

Я випадково побачила в його телефоні фотографію – він був на пляжі з жінкою і двома дітьми. Я спершу подумала, що це старий знімок, але дата була зовсім недавня. Я спробувала не панікувати, але це не виходило. Тоді я покопалася в його переписках.

Виявилося, що в Джона є дружина і двоє дітей. Більше того, я дізналася, що я далеко не перша. Він уже мав такі «зв’язки» змллодими дівчатами з України. Він знаходив дівчат, які шукали опору, давав їм увагу, подарунки, а потім просто зникав, коли вони ставали йому нецікавими.

Ця правда знищила мене. Я відчувала себе обдуреною, приниженою. Але я не могла сказати про це ні мамі, ні брату, ні тим більше Паші. Вони навіть не знали про мої стосунки з Джоном.

Мама, однак, почала щось підозрювати. Вона помічала подарунки, квіти, те що я пропадаю десь до ранку, те що я постійно сиділа в телефоні.Одного вечора вона сіла поруч і прямо сказала:

– Аню, я бачу, що з тобою щось не так. Що ти приховуєш?

– Нічого, мамо, – намагалася я викрутитися.

– Досить, – перебила вона. – Я тебе знаю. Кажи правду.

Я не витримала й усе розповіла. Про Джона, про подарунки, про те, як він мені допомагав і як я закохалася. Мама довго мовчала, розглядаючи мене, а потім зітхнула.

– Ну і що ти тепер будеш робити?

– Не знаю… Я просто заплуталася, – відповіла я, ледве стримуючи сльози.

– Ти зробила дурість, – сказала вона суворо. – Але ти вже доросла. І якщо ти почала це, тобі доведеться сама розгрібати наслідки.

Я опустила голову, очікуючи на нові докори, але мама продовжила вже спокійніше:

– Слухай, я не буду розповідати брату чи комусь іще. Це наша справа. Але запам’ятай: чоловіки, як Джон, рідко кидають своїх дружин заради таких, як ти. Не будь наївною.

– Що ж мені робити? – прошепотіла я.

– Завжди май свій план. Якщо ти вирішила зробити так то це твоє рішення, але тримай голову холодною. Я теж була молодою і робила дурниці, можливо це і правильне рішення. – сказала мама, вже м’якше.

– Ти ж злишся на мене?

– Звісно, злюся. Але ти моя дочка, – зітхнула вона. – Я тебе не осуджую за те, що ти шукала любов і увагу, але наступного разу думай, перш ніж зв’язуватися з одруженим чоловіком.

Її слова залишилися в моїй голові. Я розуміла, що все пішло не так, як я хотіла. Але водночас я відчувала, що мама все ще поруч, навіть якщо я зробила помилку.

Мене лякає невідомість яка чекає в майбутньому. Я не розумію чи рішення які приймаю виявляться правильними. Мені важко заснути і я постійно думаю про це.
Скажіть чи хтось переживав подібну ситуацію і що мені з цим всім робити?

Anya,
problema vtomy sho tu sama togo xotila, sho znachut vin napoljagav?
to po tvoemy do tebe pidijde lyubui xlopuc i pochne napoljagatu to tu znum perespush?
v tebe e zadatku divchunu lexkoi povedinku, narkotuku i alkogol tce odno i tozhe same, derzhus vidnux podalshe,
ny zradula cholovikovi, prosto bilshe tcego ne robu, taka tobi moja porada, bydush putu i nyuxat, bydush dalshe zrazhyvatu.

Обращалась к Кристине, она профессионал своего дела. Жизнь полностью пошла под откос, проблемы на работе, дома, постоянные болезни, никак не могла справиться со всем на раз пока знакомая не посоветовала обратиться к Кристине. Она с делала расклад на картах, помогла найти проблему и решить ее. Всем очень советую +380 66 387 26 22 Кристина

Крисы в дупку дает ?

Нет